Площа острова — 23,85 км², острів має приблизно прямокутну форму із розмірами 8×3 км. Його периметр близько 21 км. Острів належить Коста-Ріці та адміністративно складає департамент № 10, один з 16 департаментів кантону Пунтаренас провінції Пунтаренас. Острів відомий тим, що, згідно з поширеними легендами, на ньому було сховано кілька величезних скарбів, які так і не знайшли.
Острів вкритий джунглями, морське дно — вулканічними породами, на яких буйно ростуть водорості. Острів дуже популярний серед водолазів-любителів через велике біологічне різноманіття у прибережних водах. Всю територію острова та прибережні води займає Національний парк Острів Кокос, що охороняє флору і фауну острова. З 1997 року парк входить до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. У бухті Вейфер на північному узбережжі острова діє наукова станція Вейфер (Шаблон:Langi).
Географія
Розташування
Острів Кокос є територією Коста-Ріки та входить до складу провінції Пунтаренас, утворюючи 10-й дапартамент кантону Пунтаренас (з 16). Острів розташований в Тихому океані, приблизно в 550 км (340 миль) від узбережжя. Загальна площа складає близько 23,85 км2. Формою острів нагадує прямокутник із сторонами близько 3 км у напрямку приблизно з півночі на південь та близько 8 км у напрямку захід-схід.
Клімат
Острів лежить у межах Екваторіальної конвергентної зони, тому погода тут найчастіше хмарна, зливи часті протягом всього року, хоча їх трохи менше з січня до березня і з вересня до кінця жовтня. Клімат на острові дуже вологий, тропічний із середньорічною температурою 23,6 ºC і середньорічною кількістю опадів понад 7 000 мм. Теплі течії Тихого океану також мають величезний вплив на клімат острова.
Геологія
В основі острова лежить літосферна плита Кокос (що отримала назву завдяки цьому острову). Калій-аргоновий метод ізотопного датування показав, що формування острова відбулося близько 1,91—2,44 мільйонів років тому (протягом пізнього пліоцену). У своїй основі острів Кокос складений з базальту, що дозволяє з упевненістю говорити про його вулканічне походження — розжарена лава застигла над поверхнею океану, сформувавши невеликий шматочок твердої поверхні. Поверхня острова гориста, найвищою точкою є гора Серро-Іґлесіас, що піднімається вгору на 634 або за іншими даними 771 м.
Проте гори здебільшого розташовані на узбережжі, центральна частина острова — це рівнинне плато заввишки близько 200—260 м над рівнем моря. Берегова лінія острова сильно порізана, зазвичай виділяють дві великі затоки: Чатем на північно-східній стороні острова і Вейфер — на північно-західній. Найбільші річки — Геніо і Піттієр, обидві впадають в океан у районі бухти Вейфер. На острові близько 200 мальовничих водоспадів, у сезон дощів їх стає значно більше. Ґрунтовий покрив утворився в результаті руйнування і вивітрювання скельної породи, по суті є сумішшю глини, піску і дрібних каменів, (т. зв. ентісоль) відрізняється кислою реакцією, легко вимивається тропічними зливами, особливо на гірських схилах, де ерозія не стримується рослинністю.
Жива природа
Флора
Рослинність острова дещо бідніша, ніж найближчі ділянки материка, проте багато в чому унікальна, містячи чимало ендемічних видів, що послужило однією з причин того, що острів оголосили природохоронною територією. Зокрема з 235 видів насінних рослин острова, щонайменш 70 трапляються тільки тут. Серед інших рослин тут ростуть 74 види хвощів і папоротеподібних, 128 видів лишайників і мохів, 90 видів вищих грибів і 41 вид плісняви, при тому, що дослідження місцевої флори далеко не досконале.
Рослинність острова умовно поділяється на три типи: прибережну, внутрішню та гірську.
Перший тип складають вологі тропічні ліси, що піднімаються по схилах прибережних гір приблизно до відмітки у 50 м. Основними рослинами в прибережному лісі є ерітрина бура (Erythrina fusca), кокосова пальма (Cocos nucifera) і аннона гладка (Annona glabra). Трав'яний покрив складається з папоротей і рослин родин мальвових і бобових.
Рослинність другого типу піднімається по схилах прибережних гір до відмітки 500 м і складає рослинний покрив внутрішньої, рівнинної області. Найпоширенішими представниками рослинності цього типу є три ендемічних види: вид залізного дерева урікі (Sacoglottis holdridgei), один з видів авокадо (Ocotea insularis), а також цекропія діамантова (Cecropia pittieri). Тут поширені також епіфіти, що обплітають дерева та звисають вниз, перетворюючи ліс у вельми важкопрохідний, — це орхідні, папороті, бромелієві (найбільш відомим з яких є ананас), пальми, рузвельтія Франкліна (Rooseveltia frankliniana), а також кілька видів мохів. Трав'янистий покрив утворюють в основному папороті різних видів, серед інших Cyathea armata і Danaea media.
Рослинність третього типу (знайдену виключно на схилах гори Серро-Іґлесіас) складає гірський тропічний ліс, основними рослинами якого є дерева з родини миртових.
Острівна фауна
]] Наземна фауна острова відносно бідна. На острові мешкає понад 400 видів комах, з яких 65 (близько 16 %) є ендеміками цього острова. Особливо численні і різноманітні метелики і мурахи. Крім того, є безліч видів павуків (серед них павук Wendilgarda galapagensis, що живе виключно на острові Кокос), мокриць і багатоніжок, деякі з яких отруйні.
Острів Кокос є домівкою для двох видів ящірок — Sphaerodactylus pacificus і Norops townsendii. Обидва види трапляються тільки тут. Земноводні на острові не зафіксовані.
На острові гніздиться близько 90 видів птахів. На острові і навколишніх надводних скелях розташовані гніздові колонії багатьох морських птахів, зокрема бурої (Sula leucogaster) і червононогої (Sula sula) олуші, великого фрегата (Fregata minor), білого (Gygis alba) і звичайного дурного (Anous stolidus) крячків. 7 видів птахів мешкає в глибині острова, три з них поширені тільки тут: кокосова мухоловка (Nesotriccus ridgwayi), кокосова зозуля (Coccyzus ferrugineus) і кокосовий в'юрок (Pinaroloxias inornata).
На острові проживають 4 види наземних ссавців: олені, свині, кішки і щури та один вид отруйних змій — бура бойга (Boiga irregularis). Всі вони були інтродуковані, тобто навмисно або випадково завезені на острів людьми. Уряд Коста-Ріки намагається обмежувати розповсюдження цих тварин, оскільки вони порушують стійкість місцевої екосистеми. Зокрема, з вини щурів гине до 90 % пташиних виводків.
Морська фауна
]] Морська фауна прибережних вод острова відзначається багатством видів та чисельністю популяцій. Теплі тропічні води, колонії коралів, підводні гори, вулканічні печери — все це дає притулок і прожиток для 600 видів молюсків, 57 видів ракоподібних та понад 300 видів риб, серед яких варто відзначити жовтоперих тунців (Thunnus albacares), мант (Manta birostris), риб-вітрильників (Istiophorus platypterus), бронзових риб-молотів (Sphyrna lewini) і нарешті китових акул (Rhincodon typus), що вважаються найбільшими в своїй родині. Самих коралів нараховується 32 види, з яких найпоширеніший Porites californica. На невеликих глибинах (до 8 м) також поширений Pocillopora robusta, а на більших глибинах, особливо в районі острівця Мануеліта — Tubastrea aurea.
У прибережних водах також водяться горбаті кити (Megaptera novaeangliae), гринди (Globicephala), дельфіни-афаліни (Tursiops truncatus) і каліфорнійські морскі леви (Zalophus californianus), білопері (Triaenodon obesus) і сірі (Carcharhinus amblyrhynchos) рифові акули. У рифах мешкають восьминоги, мурени, морські черепахи — бісси (Eretmochelys imbricata), зелені (Chelonia mydas) і оливкові (Lepidochelys olivacea) черепахи, риби-папуги. Шаблон:-
Історія
Історію острова Кокос поділяють на шість різних за важливістю й історичним наповненням періодів, що частково перекриваються:
- Ранняя історія. Відкриття острова європейцями (близько 1526—1542 років).
- Піратський період. 17—18 століття. Протягом цього періоду острів слугував базою для піратів, де вони запасалися рибою, прісною водою і деревиною для лагодження суден. Також, згідно з легендою, у цей час острів стає знаменитим «піратським сейфом».
- Китобійний промисел. Кінець 18 — початок 19 століття. Найменш досліджений період історії острова. За цих часів острів став базою для китобоїв та використовувався для поповнення запасів прісної води, дров і корабельної деревини.
- Час наукового опису і дослідження. 1791—1932 роки. Починається з відвідування острова натуралістом Алессандро Маласпіною і закінчується подорожжю Аллана Хенкока на моторній яхті «Венеро III». У цей час відбулося інтенсивне картографування острова і його геологічне дослідження, як і дослідження острівної флори і фауни.
- Колоніальний період. 1879—1912 роки. Протягом цього періоду здійснено спроби перетворити острів на в'язницю, а потім — заснувати на нім сільськогосподарську колонію. Обидві спроби провалилися через слабкий зв'язок із материком і труднощі, пов'язані з виживанням людини в тропічних вологих лісах.
- Ера пошуків скарбів і туризму. Перша чверть 19 століття-сучасність. На острові шукали скарби близько 300 великих і малих експедицій. Жодна з них (принаймні, офіційно) не оголосила про успіх. Остання експедиція під керівництвом Джона Ходжеса і Леонела Пачеко відвідала острів Кокос 1992 року та, як і багато інших, покинула його з порожніми руками.
Відкриття
Дослідники не виключають, що острів Кокос був відомий корінному населенню Коста-Ріки задовго до відкриття цих земель іспанцями, але прямих доказів тому немає. За свідченням Гонсало Фернандеса де Овьєдо («Загальні відомості про природну історію Індій»), першим з європейців на острові висадився Хуан Кабесас, представник торгового дому Севільї. Кабесас дав острову назву Черепашковий острів Святого Хреста (español. Isla de Coques e Isla de Santa Cruz), проте назва, ймовірно, була переплутана або замінена. Точна дата відкриття також невідома, вважається, що це відбулося практично випадково, десь між 1526 і 1542 роками (джерела сильно розходяться в датах), коли острів вперше з'явився на французькій карті Ніколя Дельєна (Nicolas Desliens) під назвою Черепашковий острів (français. Ysle de Coques). Ця подія залишилася практично непоміченою, іспанська імперія не вважала покинутий в океані пустинний острів стратегічно важливим для освоєння нових земель.
Піратський період
Починаючи з 17 століття, пірати, з негласної підтримки британського уряду, що намагався ослабити іспанську монополію на торгівлю з Америкою, почали користуватися стратегічним розташуванням острова як бази для нападів на міста та кораблі на тихоокеанському узбережжі Америки та місця відпочинку після операцій. Серед них були, зокрема, такі відомі особи як Вільям Дампір і Лайонел Вейфер. Цього періоду стосуються численні легенди, пов'язані із захованими на острові скарбами.
Китобійний промисел
Час активного відвідування острова американськими китобоями припадає на кінець 18 — початок 19 століття. Цей період достатньо описано, проте наявні документи поки що чекають досконального вивчення і публікації.
Головним об'єктом здобичі, ймовірно, служили гринди і горбаті кити, достатньо численні в цих водах. Сам острів використовувався для тимчасових стоянок, щоб запастися прісною водою, деревиною для лагодження суден, дровами.
За легендою, саме китобої зняли з острова одного з перших невдах — шукачів скарбів: капітана Кіттінга.
Період наукового опису та картографування острову
У кінці 18 століття Іспанська корона серйозно зайнялася проблемою картографування і опису заморських колоній. Через це в Південну Америку (і серед іншого — на острів Кокос) на двох судах, «Діскубьєрто» (español. Descubierto — «Відкриття») і «Атревідо» (español. Atrevido — «Смільчак»), була відправлена експедиція Алессандро Маласпіни. Оскільки пізніше за наказом іспанського короля Маласпіні довелося змінити маршрут і відправитися на північ, експедиція зуміла тільки провести картографування острова і зібрати обмежену геологічну колекцію.
Наступним за наказом Британського Адміралтейства на кораблях «Діскавері» (English. Discovery — «Відкриття») і «Чатем» (Chatham) у 1795 році сер Джордж Ванкувер вирушив на пошуки Північно-Західного проходу, і по дорозі зупинився на острові Кокос. Експедиція виконала картографічну зйомку і склала детальну карту острова.
Наступним на острові з'явився Едвард Белчер на кораблях «Сулфур» і «Старлінг», його експедиція визначила температуру води і здійснила проміри глибин.
За дорученням Департаменту Рибальства США в 1888 році на судні «Альбатрос» (Albatross) до острова дістався морський зоолог Александер Аґассіс. Пізніше його колекція була передана Музею порівняльної зоології в Гарварді.
Орнітологічна експедиція Хопкінса-Стенфорда на кораблі «Джулія Волен» (Julia Whalen) у 1899 році відкрила на острові три види птахів-ендеміків — кокосового мухоїда, зозулю і в'юрка.
У 1905 році острів відвідала ентомологічна експедиція, надіслана Каліфорнійською академією наук на судні «Академія» (Academy), по дорозі до Галапагоських островів, і зібрала значну колекцію місцевих комах, та повернулася додому вже після руйнівного землетрусу в Сан-Франциско.
У 1924 році тут з'явилася експедиція, надіслана Британським музеєм на кораблі «Сент-Джордж» (Saint Georges).
Також острів двічі відвідав мільйонер Вільям Кіссам Вандербільт II на своїх яхтах «Ігл» (Eagle — «Орел») і «Ара» (Ara) в 1921—1928 роках під час своїх кругосвітніх подорожей. У 1930 році тут побував Вінсент Астор на кораблі «Нормал» (Nourmhal). Останнім варто згадати мільйонера і морського зоолога Аллана Хенкока, що відвідав острів на моторній яхті «Велеро III» (Velero III) у 1932 році. Йому вдалося скласти багату колекцію морських ракоподібних.
Спроби заснувати колонію
Острів Кокос офіційно не мав власника до 1869 року, коли президент Коста-Ріки Хесус Хіменес Самора (іменем якого зараз названа друга за висотою гора острова) надіслав до острова експедицію з метою проголошення костаріканської власності на нього. У вересні 1869 року острів офіційно увійшов до складу цієї країни.
Практично нічого невідомо про спробу перетворити острів на в'язницю. Колонія, що складалася із засланців, змогла проіснувати тут тільки три роки, — 1879—1881, ймовірно, через слабкий зв'язок з материком, а також безліч отруйних змій і комарів, переносників жовтої лихоманки.
У 1897 році костаріканський уряд призначив німецького авантюриста і шукача скарбів Августа Ґісслера першим губернатором острова Кокос і дозволив йому створити тут сільськогосподарську колонію. Гісслер відправлявся на острів з твердою переконаністю, що тут зберігаються скарби інків. Втім, у їх пошуках він діяв методично і неквапом.
У першу чергу Ґісслер турбувався заснуванням ферми, де можна було вирощувати овочі і заготовлювати про запас океанську рибу. Після цього острів був розбитий на сто квадратів, і кожний з них Ґісслер методично розкопував до тих пір, поки заступ не упирався в скельну породу. Цій роботі він присвятив без малого 20 років, знайшовши всього лише жменю іспанських золотих дублонів чеканки 1788 року. Можливо, це переконало Ґісслера в безплідності подальших спроб, можливо, після смерті дружини він не побажав тут залишатися, але через двадцять років Ґісслер покинув негостинний острів, залишивши черговим золотошукачам та мешканцям острова налагоджене господарство.
Легенди острова Кокос
Золото інків
— сонячного бога інків]] 1532 року імперію інків Тауантінсую завоювали іспанці на чолі з Франциско Пісарро. Загальновідомо, що передусім конкістадорів привертало золото, перш за все золото Куско, священної столиці інків, якого у цьому місті було більш ніж достатньо. Підраховано, що як податки, дари та військова здобич сюди щорічно потрапляло близько 15 тисяч арроб золота (одна арроба — це приблизно 11,4 кг), тож за час існування імперії в її столиці повинно було скупчитися за різними оцінками від 50 до 100 тисяч тонн цього металу. За законами Тауантінсую, золото, що потрапило до Куско, вже не підлягало вивозу, що збільшувало його запаси.
За часів храмових свят, таких як Інті-Раймі, 50 тис. воїнів інків озброювалися найкращими мечами, палицями і щитами, часто зробленими з чистого золота. Величезний золотий ланцюг охоплював центральну площу міста, у свята придворні та гості міста танцювали, тримаючи його в руках. Тільки для того, щоб підняти ланцюг, було потрібне спільне зусилля 200 сильних чоловіків.
Ось як описує один із супутників Пісарро так званий «золотий сад», один із найбільших шедеврів індіанського мистецтва, що опинився зрештою переплавленим у злитки як здобич Іспанської корони:
Незважаючи на справді величезну здобич, захоплену ними в Куско, іспанці були упевнені, що левова частка скарбів упливла з їх рук. Згідно з легендою, перед стратою, бог-імператор інків Атауальпа, зумів передати прислужникові свій останній наказ — кіпу з 13 вузлів, прив'язаних до бруска золота. Після цього, золота здобич іспанців практично звелася до нуля.
Так це або не так — невідомо, проте документально закріплений інший факт — після завоювання Тауантінсую Інка Манко II, зустрівшись з іспанським послом, висипав перед ним на стіл келих кукурудзяних зерняток, і піднявши одне з них сказав, що це — золото, що дісталося іспанцям. Інші зерна — заховане в тайники і печери золото інків. Манко запропонував це золото іспанцям, за умовами, що вони назавжди залишать Перу. Посол, проте, був вимушений відкинути цю щиру угоду.
Август Гісслер, засновник сільськогосподарської колонії на острові Кокос, наполегливо дотримувався думки, що скарби інків (або їх істотна частина) приховані саме тут. Невідомо, що лягло в основу такого сміливого твердження, звичайно ж, ніяких документальних підтверджень тому не немає, а сам Гісслер після 20 років безплідних пошуків вимушений був залишити острів з порожніми руками.
Генрі Морган
Другий за часом скарб за легендою належить відомому пірату британцю Генрі Моргану, що укрив його тут у другій половині 17 століття. У 1668 році він захопив панамське портове місто Портобело, де скупчувалося іспанське золото перед відправкою до метрополії. Протягом наступних трьох років його військовою здобиччю стали міста Маракайбо і Панама. Розграбувавши ці міста, він навіки знайшов славу легендарного пірата. На відміну від багатьох інших, Морган скрупульозно відраховував покладену частину здобичі англійському королеві Карлу II, за що наприкінці своєї піратської кар'єри був зведений до рангу лицарів і призначений віце-губернатором Ямайки. Легенда свідчить, що через деякий час Карлу II донесли, що Морган, проте, втаював більшу частину награбованого золота і зарив його на острові Кокос. Король Англії «викликав» короля піратів до Лондону, де хотів дізнатися про таємницю кладу. Але Морган зумів надати королеві вичерпні докази помилковості зведених на нього звинувачень. У 1688 році «король піратів» і «державний діяч» помер. Таємниця його кладу на острові Кокос до цих пір залишається нерозгаданою.
Едвард Девіс
Третім піратом, хто міг сховати на острові скарби, був буканьєр Едвард Девіс. На своєму кораблі «Утіха холостяка» (Bachelor's Delight) він відвідав острів щонайменш двічі, в 1684 та 1702 роках, хоча ймовірно він здійснив набагато більше подорожей до острова. За легендою, після успішного пограбування іспанських поселень на узбережжі Перу і Чилі в останні роки 17 століття, він заховав на острові 300 тис. фунтів (135 тонн) брусків срібла. Іншого разу він залишив на острові «733 бруски золота, 7 бочок золотих монет та велику кількість церковних коштовностей».
Вільям Дампір
Вільям Дампір — знаменитий пірат, океанограф і літератор. Своїм улюбленим місцем у світовому океані він називав Карибське море, як виявилося, далеко не даремно. Після ряду успішних набігів на прибережні поселення, він висадився на острові Кокос, який надалі став його резиденцією. Тут пірат ховав більшу частину награбованого золота. Іспанський король пообіцяв крупні винагороди за голови найбільш відомих піратських предводителів, у числі яких був і Дампір. Але це тільки підстебнуло піратів — висадки на побережжя залишалися частими, а надра острова Кокос, за легендами, поповнилися золотими злитками.
Пізніше Вільям Дампір покинув небезпечну зону і відправився до Індійського океану. По дорозі він відкрив групу невідомих раніше островів. У 1691 році колишньому пірату Англійською короною було присвоєне звання лицаря і він остаточно осів у Лондоні.
Беніто Боніто
Ще одним піратом, що вибрав своїм притулком острів Кокос, був колишній капітан англійського королівського флоту Александер Грехем, що взяв собі псевдонім Беніто Боніто. Він підняв на реї «Веселий Роджер», коли за легендою порвав з адміралом Нельсоном після того, як Грехема обійшли в чинах і нагородах після Трафальгарськой битви. У 1819 році, разом з бандою головорізів, Беніто висадився на материку, захопив конвой з вантажем золота, що прямував з центральних районів Мексики до Акапулько, і повернувся на острів. Там, у неприступному з моря гроті, пірати Боніто влаштували надійний тайник, потрапити до якого можна було тільки з боку майже непрохідних тропічних чагарників через вузький хід, пробитий у скелях зверху вниз. У 1820 році Боніто на прізвисько «Кривавий Клинок» був повішений на реї англійського військового корабля.
Скарб Ліми
]] Найвідомішою в історії острова Кокос стала так звана легенда про «Скарб Ліми», що відноситься до часів війни за незалежність Перу. У той час, під час наступу генерала Хосе де Сан-Мартіна, в головному порту колонії, Каяо, скупчилися цінності знатних іспанських біженців, які було вирішено разом з державними і церковними цінностями відправити до метрополії. Серед іншого називається статуя Святої Діви з немовлям в руках, розміром в зріст людини, відлита із золота. Завдання було доручене англійському капітану Вільяму Скотту Томпсону, чиє судно «Мері-Дір» (Mary Dear — «Дорога Мері») в цей час стояло на якорі в порту Каяо. Іспанці обіцяли корсарові велику винагороду, нібито приховавши при цьому, що саме вони вантажать на судно. Офіційно було оголошено, що йдеться про державні документи, до яких була приставлена численна іспанська охорона. Але провести Томпсона не вдалося. Пізно вночі охорона була перебита до останньої людини, якірний канат обрубаний, і бриг вийшов у відкрите море. Вранці, проте ж, утікачів спохопилися і за ними був відправлений військовий корабель. Наздогнати судно Томпсона йому вдалося в бухті Вейфер острова Кокос, проте скарбів у трюмах вже не було.
Іспанці повісили всіх, окрім Томпсона і його старшого штурмана. Їх повезли в панамську в'язницю, де тортурами збиралися вибити з них визнання. Але по дорозі штурман помер, а капітан беріг таємницю скарбу, резонно вважаючи, що так він врятує собі життя.
Хвиля визвольної боротьби докотилася 1821 року й до Панами. Серед відпущених на волю в'язнів іспанських в'язниць опинився і Вільям Томпсон. Він перебрався до Канади, де багато років прожив на Ньюфаундленді, поступово збираючи гроші, щоб відправитися на острів Кокос і викопати скарб, єдиним володарем якого він у той час залишався. Томпсон уклав угоду з капітаном Кіттінґом і нібито поділився з ним таємницею, проте, перед самим плаванням важко захворів і, вмираючи, віддав Кіттінґу карту острова з координатами потаєної печери.
Експедиція Кіттінґа досягла острова. Капітан і його новий компаньйон Боуґ намагалися приховати від команди мету відвідування острова. Під приводом полювання вони удвох зійшли на берег але цим викликали підозру. Матроси в їх відсутність обшукали капітанову каюту, знайшли мішок з коштовними каменями, і коли компаньйони повернулися на судно, команда, що збунтувалася, зажадала від них «чесного» поділу. Кіттінґ і Боуг для вигляду погодившись, вночі покинули судно і сховалися в печері на березі. Моряки обшукали весь острів, але марно, поділили знайдені в каюті діаманти і нарешті підняли вітрила. Через деякий час китобійне судно, що зупинилося на острові, щоб поповнити запас прісної води, підібрало на березі змучену людину. Це був капітан Кіттінґ. Він розповів, що його команда, піднявши заколот, захопила бриг, а він вимушений був рятуватися втечею на острів. Про Боуґа Кіттінґ не згадував. Припускають, що він убив Боуґа в печері при поділі скарбу. З китобоями Кіттінґ повернувся до Ньюфаундленду, відвізши з собою мішечок коштовних каменів, що забезпечив йому надалі безбідне існування. Запевняють, що все життя він прагнув ще раз відвідати острів Кокос, але з тих або інших причин не зумів здійснити свого наміру.
Пошуки скарбів
Відомі експедиції
Перша експедиція шукачів скарбів прибула до острова в першій чверті 19 століття та ознаменувала початок новітнього періоду його історії. Відтоді на пошуки скарбів на Кокос їх було споряджено понад 300. Інтерес до «острова скарбів» з часом то затухав, то спалахував знову.
Карта Томпсона, яку за легендою він залишив перед смертю своєму другу Кіттінґу, а той передав свому старшині Ніколя Фіцджеральду, багато разів копіювалася і перепродавалася, але, наскільки відомо, ще нікого не привела до успіху. Врешті-решт, в ній стали з'являтися різночитання, викликані помилками копіювання і прямою фальсифікацією — в одних варіантах копії «золота» печера була позначена біля підніжжя однієї з гір у глибині острова, в інших — у підводному гроті, у третіх — під землею. На перепродажах «піратської карти» наживалися непогані капітали, тепер її пропонують навіть в Інтернеті. Після безпосередніх клієнтів Фіцджеральда, що перепродував карту під приводом, що йому не під силу зібрати кошти для пошуків скарбу, настало затишшя до середини століття.
Знов інтерес до скарбів острова Кокос спалахнув після появи в Сан-Франциско Мері Велч, що видавала себе за подружку «Кривавого Клинка». Згідно з її розповіддю, Беніто Боніто викрав 18-річну Мері з дому, кілька років вона провела з ним у плаванні на його бригу «Релампаґо», аж доки піратський корабель не захопили англійці. Після того, як Боніто стратили, Мері засудили до каторги; звільнившись, вона вирішила організувати спілку, щоб вирити скарб, захований практично у неї на очах. Мері мала з собою ще одну піратську карту, за її словами, передану їй самим Боніто. Пайовики знайшлися порівняно легко, і 1854 року Мері Ве
